Вихід один – у створенні шкільної соціальної служби

Мене запросили на круглий стіл «Перспективи розвитку соціальної педагогіки», який проводить кафедра соціальної реабілітації та соціальної педагогіки Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Одна з тем обговорення – «Соціальна інклюзія та інклюзивне освітнє середовище: стратегія і напрями формування».

Хочу висловити своє бачення поставленої проблеми.

«Інклюзивне освітнє середовище – сукупність умов, способів і засобів їх реалізації для спільного навчання, виховання та розвитку здобувачів освіти з урахуванням їхніх потреб та можливостей», – зазначається в Законі «Про освіту». Однак, виникає питання, чи готова сучасна українська школа зустріти дружньо, емпатійно, толерантно дітей з особливими освітніми потребами?

Не можу не розповісти про історію, яка відбулась з моєю колишньою випускницею, магістром соціальної роботи, в якої церебральний параліч. Увечорі вона пішла в магазин за хлібом, на неї напали підлітки зі словами «каліка, каліка», повалили на землю і забрали гаманець.

Чи зможе школа впоратись із тими проблемами, які існують у шкільному середовищі?

Інклюзивне середовище – це середовище для людей із особливими потребами? Чи для всіх?

Чи є в школі служба, яка могла б розв’язувати завдання:

1) полегшення процесів взаємної позитивної адаптації дітей, вчителів, батьків, персоналу;

2) попередження соціальних проблем і проблем виховного спрямування у взаємостосунках між дітьми (жорстокість – образи, таврування, ізоляція, невміння спілкуватись) – «не хочу з нею сидіти», «вона не гарна», «чому їй «5», а мені – «4»;

3) попередження соціальних і соціально-психологічних проблем:

а) у батьків дітей із особливими освітніми потребами – страх за безпеку дитини, недовіра до фахівців, бажання весь час перебувати з дитиною, навіть під час навчального процесу;

б) у батьків дітей-неінвалідів – проблеми ідентифікації і самоідентифікації («моя дитина не така»), проблеми жорстокого ставлення («будеш погано себе поводити – будеш, як вона»), претензії до оцінювання знань («чому моїй дитині – «4», а їй – «5»);

4) набуття соціальних умінь і навичок комунікації з дітьми з особливими освітніми потребами у вчителів і персоналу закладу.

Працюючи 18 років в інклюзивному закладі вищої освіти, бачу вихід у створенні шкільної соціальної служби, яка не носить «спеціалізований» характер, а спрямована на сприяння соціальному розвитку всього інклюзивного освітнього середовища.

Ірина Іванова, завідувач кафедри

соціальної роботи і педагогіки

Університету «Україна»