Інтерв’ю з випускниками

Валерія Ананіч: «ПОЧУТТЯ ПОВАГИ ДО ОТОЧУЮЧИХ СФОРМУВАЛОСЯ ЩЕ В СТІНАХ УНІВЕРСИТЕТУ»

 

Чимало колишніх студентів Університету «Україна» залишаються тут працювати. Серед таких – Валерія Ананіч. Протягом навчання в університеті дівчина активно займалася спортом, працювала у спортклубі, брала участь в організації та проведенні Всеукраїнських спортивних ігор серед студентів-інвалідів. На 2-му курсі Лєра здійснила сходження на Говерлу. Потім стала півфіналісткою Фестивалю творчості „Сяйво надій” у номінації „Декоративно прикладне мистецтво”. А на 4-му курсі – півфіналісткою в номінації „Фото”, а вже на 5-му курсі, працюючи цілий рік над своїми роботами, перемогла у фіналі. Своїми роздумами про життя-буття Валерія Ананіч поділилася з Інтернет-виданням «Трибуна України».

Про вибір професії та навчання в «Україні»

Почалось все ще в одинадцятому класі… Вже на порозі були випускні шкільні іспити та вибір професії. Оскільки навчалась я в медичному ліцеї, і все життя мріяла бути лікарем (ще й займалася спортом), вибір спеціальності був беззаперечним – це повинна бути «медично-спортивна орієнтація». Залишалось зовсім трохи – обрати вуз. Так сталося, що до нашої школи завітали представники Університету «Україна», вони зацікавили мене своїми розповідями про цей ВНЗ. Так я і опинилась в нашому славному навчальному закладі.

Потрапивши до стін університету, я опинилася в «новому світі», повноцінною частинкою якого повинна була стати. В перші дні навчання обирали старосту та профорга. Не пам’ятаю вже чому, але мене обрали старостою… Першу сесію я здала на «відмінно». У студентському середовищі побутує вислів, мовляв, як зарекомендуєш себе в перший рік навчання, так і провчишся до випуску, тобто, п’ятірки я була вимушена отримувати до випускного. Я ж була ще й прикладом для своєї групи! Брала участь у багатьох заходах та спортивних змаганнях, творчих конкурсах. На 4-ому курсі отримала президентську стипендію. А мою группу всі вважали найдружнішою і найзлагоднішою у всьому університеті – вважаю, що це і моя заслуга.

Згадую, що в роки мого студентства розповсюдженою була така приказка: «Ти сказав – я повірила, ти повторив – я засумнівалася, ти почав наполягати, і я зрозуміла, що ти брешеш». Ми ревно ставилися як до слова, так і до самого поняття – «повага»: до університету, до викладачів, до студентів. Це почуття поваги до оточуючих мене людей я сформувала ще в стінах рідного університету.

Про особисте

Ближче до 5-ого курсу мій одногрупник Василь Ткачук (із ним ми зустрічались ще з 1 курсу) зробив пропозицію руки та серця в телепередачі «Все для тебе». На 6-му курсі ми одружилися. На той момент ми вже працювали по спеціальності: Василь – масажистом та спортивним лікарем у фітнес-клубі, а я очолювала курси по підготовці вагітних до пологів та ранньому розвитку дітей. Після одруження ми дещо переоцінили свої фінансові можливості та взяли в кредит трикімнатну квартиру, згодом купили авто. Я, закінчивши університет, почала працювати на кафедрі фізичного виховання, згодом перевелась на рідну кафедру реабілітації. Минулого року влаштувалась у фітнес-клуб тренером тренажерного залу, нині займаю посаду старшого тренера. Життя в мене йде легко, на позитиві.

Університет «Україна» став для мене другою домівкою. З чоловіком часто подорожуємо по Європі та Україні, граємо в квести, в минулому році я стала майстром спорту міжнародного класу з пауерліфтингу. Готуюсь до чемпіонату Європи.

Про дружбу і друзів

Як би там не змінювалось суспільство, все одно протягом тисячоліть залишаються одвічні цінності, які мають велике значення для людей усіх поколінь, конфесій та культур. Однією з таких одвічних цінностей, безумовно, є дружба. Люди дуже часто вживають це слово у своїй мові, тих чи інших людей називають своїми друзями, але ж мало хто може сформулювати, що таке дружба, хто такий справжній друг, яким він має бути. На жаль, я не виняток. І мені також важко визначити, що таке дружба. Але, я вважаю, це потрібно усвідомити раз і назавжди, бо це важливо, насамперед, для самого себе. Справжній друг для мене – це, насамперед, людина, спілкування з якою не тільки дає мені задоволення, а й сприяє розвитку мене як особистості, людини. Мені здається, що, спілкуючись із друзями, люди можуть розвиватися не менше, ніж під час навчання чи читання книжок.

Поширеною є думка, що друг – це той, хто знаходиться поруч, коли в тебе є якісь проблеми, тобто «пізнається у біді». Можливо, це так. Адже людина, яка кудись зникає, коли тобі потрібна допомога чи просто підтримка, навряд чи може зватися справжнім другом. Але це не єдине і не головне. Друг – той, хто поруч, коли в тебе все гаразд. Спробую пояснити свою думку. Мені відомі випадки, коли люди спілкуються тільки тоді, коли є певні проблеми: вони використовують одне одного для того, щоб розповісти про щось погане, поскаржитися. Вони є безкоштовними психологами одне для одного, і тільки. Зі справжнім другом має бути цікаво і тоді, коли все добре, бо в таких ситуаціях ти розумієш по-справжньому, чи потрібна тобі ця людина, якщо тобі від неї нічого не треба. Виходить ось такий каламбур, але він насправді передає моє ставлення до питання дружби.

Ігор ОЛЕКСАНДРОВ,

журналіст

 

Анастасія Коляда: “Є дуже багато обставин, які ускладнюють процес становлення молодого викладача”

 

Вона амбітна, молода, енергійна. Не ідеалізує становище, в якому опинилася нині українська освіта, але й не драматизує цю ситуацію. Вірить, що все можна змінити на краще.

Анастасія Коляда народилася 27 вересня 1987 року у місті Києві. Після школи відразу пішла вчитися в Університет «Україна», адже тут працювала її мама. Спеціальністю обрала соціальну роботу, яку здобувала, навчаючись на стаціонарі, а ще, заочно, вирішила отримати диплом правознавця. Правда, тут протрималася тільки три роки. На п’ятому курсі дівчина вийшла заміж, на шостому вже готувалася стати мамою, проте магістратуру закінчила успішно.

Народила першу доньку, а через рік з’явилася і друга. Як не складно було опікуватися малечею, вирішила, аби не витрачати часу, отримати другу вищу освіту з психології, а потім приступити до навчання в аспірантурі.

– Коли йдеш в аспірантуру, то розумієш, що треба починати хоч щось викладати, для того аби зрозуміти суть обраного фаху. Із 2012 року я працюю, викладаю конфліктологію. Цей досвід переконав мене в тому, що є дуже багато обставин, які ускладнюють процес становлення молодого викладача.

Проблема перша

Студенти зараз мають низький рівень знань і ще менший рівень бажання навчатися. Я, звичайно, розумію, що це пов’язано взагалі із ситуацією у країні. Часто вони приходять навчатися на обрану спеціальність не за покликом серця, а просто тому, що хтось там порадив. Опускаються руки, коли студенти взагалі не хочуть нічого робити.

От наприклад, я запитую у другого курсу, чому не підготувалися до практичного заняття, у відповідь чую: «Просто. Просто так».

Немає руху назустріч. Але надає оптимізму розуміння того, що це тимчасові явища, які потім зміняться в інший бік. Я теж навчалася нещодавно і на власні очі бачила, що є різні викладачі і різні студенти.

Я свідома того, що я – молодий, недосвідчений викладач, і студенти іноді просто ігнорують мої вимоги. Але я наполегливо працюю над собою.

Проблема друга

Немає цільової програми, розрахованої на підготовку молодого викладача. Ніхто не дає настанов про те, що повинен робити початківець-спеціаліст, який приходить викладати. От бальна система, наприклад: хтось із викладачів її застосовує, а хтось – ні. Загалом, цілісно в університеті вона не запроваджується. Ніхто не може пояснити до пуття, за якими критеріями, які бали кому виставляти. Ти сам маєш розробити цю систему, конкретно підлаштувавши її під свій курс, тобто, в залежності від того, скільки у тебе семінарських, практичних, лекційних занять. Поділивши певну кількість балів, що розкидані на всю дисципліну, на кількість занять уцілому. І розумієш тоді, скільки можеш поставити студентові, скільки – ні. Кожен викладач робить це окремо. Мені було дуже важко розібратися з цим самостійно. Адже у тих, хто працює не перший рік і має справу не з однією дисципліною, вже склалися якісь норми, а новим викладачам взагалі ніхто нічого не пояснює. Вони повинні все це опановувати самостійно.

Проблема третя

Не запроваджено ніяких тренінгів для викладачів-початківців. Але ж університет зацікавлений у молодих викладачах. Навіть студенти говорять про те, що молоді спеціалісти цікавіше подають матеріал. Звичайно, є і поважні професори, які чудово викладають, але це суто теорія. А молоді викладачі часто сучасніші, амбітніші, подають матеріал з точки зору практичних навичок. Те, що викладають, вони застосовують у своїй роботі безпосередньо сьогодні. Якщо це практичні, семінарські, то у цьому задіяні всі студенти, які здебільшого з радістю беруть участь в обговореннях чи рольових іграх.

Проста ситуація, наведена вище: як відповісти студентам на оте їхнє «просто не підготувалися» так, аби вони зрозуміли, що це їм потрібно. Кожен викладач у силу своїх психологічних особливостей знаходить відповідь. Але ж, мабуть, є якісь педагогічні прийоми, якими можна було б вирішувати такі питання. Існує якась методика. Але де ж тому навчитися?

Проблема четверта

Взаємодія викладачів. Типовою є ситуація, коли один викладач веде семінарські і практичні заняття, а інший – читає лекції.

У цих викладачів часто різні вимоги. У процесі роботи вони не узгоджуються, викладачі можуть навіть не перетинатися і не контактувати.

Викладач, який проводить семінарські, практичні, виставляє бали, розуміє, хто має бути допущений до заліку, хто має отримати автомат, а хто повинен відпрацювати свої «енки». А залік приймає викладач, який читає лекції.

Така ситуація стимулює суспільну хворобу сьогодення – хабарництво. Для мене це болюча тема, бо будучи колись головою студентського самоврядування, намагалася боротися з такими фактами в межах університу, проте тоді вирішити це питання глобально не вдалося.

Зараз, з позиції викладача, я б дуже хотіла зайнятися цією справою знову, адже це імідж університету поміж студентів (студенти, які дійсно вчаться, обурюються від несправедливості, яка викликана випадками хабарництва) і поза його межами (рівень знань та вмінь таких студентів із дипломами).

Проблема п’ята

НМКД – навчально-методичний комплекс дисципліни, зокрема програма занять. Дуже часто вона розроблена кимось іншим, ще років п’ять тому. Я не згодна з пріоритетами, які там зазначено. Наприклад, типова навчальна програма розрахована на семестр, а нині дисципліна викладається лише в рамках одного модуля. У програмі тільки питанню теоретичних засад дисципліни відведено три семінарські заняття. Поки уточнюється розклад, поки студенти починають розуміти куди і що, то залишається тих занять зовсім нічого, а вимоги не змінюються. Балів стільки ж, і заробити їх можна лише, зробивши всі види робіт. Тобто, траплялося так, що студент на одне заняття має написати 4 роботи. Очі у студентів лізли на лоба зі словами: «ми так серйозно ще жодну дисципліну не вчили!» І головне, що для всіх ці вимоги однакові! Я розумію ще, коли такі завдання ставляться перед психологами, соціологами, але те саме вимагається й від студентів кафедри видавничої справи, журналістики, перекладу. Ніяк це не адаптується, не зменшується. І ніхто не враховує, що на все про все лише модуль і вимоги треба змінювати, і що робити це повинен явно не молодий викладач.

Проблема шоста

Ще одна річ, про яку треба сказати, це індивідуальні проекти, які зараз виконують студенти. Раніше потрібно було написати 3 курсові роботи за весь період навчання, тобто, по суті, це було так: на першому курсі ти пишеш перший розділ своєї дипломної роботи, на другому – другий, на третьому, відповідно, третій. Тобто, ти пишеш їх як основу для своєї кваліфікаційної роботи. Не викидаєш на смітник, а залишаєш, доповнюєш і весь час набуваєш нових знань з тієї наукової проблеми, що буде 100% твоєю темою диплому. Зараз ситуація не зрозуміла: мало того, що пишуть іноді по дві курсові в один навчальний рік, так вони ще й з різних предметів. Це те саме, що написав розширений реферат, який по суті не потрібен ні викладачеві, ні студентові, який летить у смітничок. Немає наскрізного комплексного підходу.

Родинна справа – обов’язок і відповідальність

Це ніби хтось чекає від тебе постійно чогось, а тобі не завжди хочеться це робити. Це й справді сімейна справа, і річ не в матеріальних благах, а в тому, що існує певна відповідальність, навіть духовність. Ти справді відчуваєш, що це твоє.

Чоловік мені весь час каже: «Нащо тобі взагалі ця аспірантура, кандидатська. Пішла б уже давно у бізнес, заробляла б гроші». Але я відчуваю, що бізнес – не моє, і я в цьому себе не уявляю.

Взагалі-то, усі б зрозуміли, якби я пішла працювати до іншого вишу. Але в мене є особисте бажання: хочеться щось розвивати саме тут. Я розумію, що люди якраз ідуть працювати здебільшого для того, аби заробляти гроші, а люди, які вважають це своєю справою, мають інші мотиви, більш глибинні. Звичайно, гроші не завадять, але є інші пріоритети.

Теза про те, що для родичів є завжди якісь «поблажки», мене особисто дуже дратує.

Коли мій дідусь, Петро Михайлович Таланчук, започаткував університет, я навчалася у сьомому класі і зовсім не розуміла усієї величі цієї справи. Мама просто якось привела мене до Вікторії Дикої у відділ виховної роботи, і я разом зі студентами пішла в якийсь похід. Я дуже потоваришувала з ними, а через рік вони заявили, що навіть не здогадувалися, що «малишня», яку взяли з собою (а я була з молодшим братом Микитою) – це онуки Петра Михайловича Таланчука. І з того часу я завжди їздила кудись зі студентами «України».

На момент вступу до вишу у мене було багато варіантів. Бабуся ще тоді працювала в університеті ім. Т. Г. Шевченка, і вона дуже хотіла, аби я опановувала філологію. Тим паче, я мала здібності до цього. Але я обрала інший навчальний заклад – Університет «Україна». Я просто так захотіла.

Тоді, пам’ятаю, навіть дідусь говорив: «Що, ти не можеш у якийсь інший виш вступити?» Адже на той час навчальний корпус Інституту соціальних технологій, де я навчалася, знаходився аж на Троєщині. Мабуть, дідусь ще побоювався, що щось може піти не так, або просто не хотів, аби вся родина переймалася проблемами університету. Мріяв завжди, аби всі самі обирали свій шлях.

А я, мабуть, вирішила так, бо вже знала тут усіх студентів, їх тоді було небагато – усього 40 – перший набір, юристи й економісти. Але всі без винятку активні. І тому, мабуть, і студентським самоврядуванням вирішила займатися. Цікавість ця в мене ще зі шкільних років.

Дідусю, звичайно, було приємно, що я тут щось хочу розвивати, але такого, щоб він хоч раз мені сказав, аби вступала до цього ВНЗ, не було ніколи. А зараз він весь час питає, як там моя наукова робота: вважає, що захистити дисертацію – це одне з основних завдань у житті майбутнього науковця, викладача. Він дізнався про те, що я викладаю, лише під Новий рік, і то йому про це хтось сказав.

Ми рідко спілкуємося. Навіть, коли хочеться подзвонити, то думаю, що він там дуже зайнятий і не хочу відривати від справ. Лише інколи дзвоню привітати зі святами.

Дисертацію пишу лише тоді, коли діти сплять. Правда, вчитися так, як я цього хочу, все одно не виходить! У мене дві дівчинки, але чоловік зовсім не засмутився. Навпаки, коли дізнався, що друга – теж дівчинка, ходив такий щасливий: «Я вже знаю, що робити з дівчинкою. Думав, якщо буде хлопчик, що ж я з ним буду робити? Чому його зможу навчити?» Різниця у дітей – півтора роки. Я мотивувала це тим, що якщо вийти з «віку памперсів», пропрацювати років зо два, а потім знову у це все заглибитися й закинути свою роботу, то, напевно, вже цього не захотілося б. А так все одно: наприклад, перша дитина прихворіла, і треба сидіти з нею, а тут і друга – маленька. Зараз взагалі вони одна одну розважають, їм і батьки майже не потрібні, лише там попросити щось, чи запитати.

Зараз я не впевена, що хочу бути викладачем. Відсотків на 90 переконана, що залишуся працювати в Університеті «Україна», але чи викладачем?.. Мені хочеться присвятити себе якійсь адміністративній роботі, от, наприклад, запроваджувати ту ж цільову програму щодо молодих педагогів, розробляти її. Бо суто викладачем я себе не дуже уявляю.

Проте, наразі, викладацька діяльність – це найкращий варіант для мене: вистачає часу і на проведення занять, і на виховання власних дітей.

Ольга КАЛЕНСЬКА, 

студентський Медіа-центр Університету «Україна»

 

ВИПУСКНИЦЯ УНІВЕРСИТЕТУ «УКРАЇНА» ОЛЬГА КОСТЕНКО ПРО ПРОФЕСІЮ ФІЗРЕАБІЛІТОЛОГА, АLMA MATER І ТЕАТР-СТУДІЮ «ДАНКО»

Університет «Україна створює умови для всебічного розвитку особистості студента. У цьому переконує випускниця Інституту соціальних технологій, фаховий реабілітолог, витончена актриса, завідувач художньої частини театру тіней «Данко» Ольга КОСТЕНКО.

Уже з третьої хвилини нашого спілкування стало зрозуміло, Оля – відкрита й комунікабельна, дуже щира й чуттєва дівчина.

Про роботу

До Університету «Україна» Ольга потрапила 2004 року, коли вступила на спеціальність «Фізична реабілітація». Здобувши вищу освіту, дівчина й справді пішла працювати за фахом.

Першим місцем роботи стала соціальна служба Подільського району. Згадує, як на неї спершу зацікавлено поглядали працівники відділу, декілька разів перепитуючи, що за професію зазначено в дипломі. Оля стала викладачем-реабілітологом. Тут вона пропрацювала 2 роки, правда, весь час намагалася «розгледіти» свою зарплатню, як і більша половина державних службовців, та цього зробити так і не вдалося.

‒ Я займалася з дітьми-інвалідами, вік яких починався з 5-7 років. У чому сенс такої роботи? Чим тяжча дитина, тим менше вона бачить світла. Зазвичай, мами просто закривають таких дітей удома, і їм залишається лише сидіти біля віконця. Мета соціальних служб якраз і полягає в соціалізації таких людей. Ми ніби «виймаємо» їх зі своїх будинків.

Пам’ятаю одного хлопця, який у 14 років був колобком у прямому сенсі цього слова – він мав жахливі набряки всього тіла, до цього додавалася розумова відсталість. Років півтора ми з ним займалися, робили гімнастику, бігали, намагалися піднімати ноги на дошці Євмінова. І якщо раніше хлопець міг пройти 5 метрів і впасти від того, що просто одна нога зачепилася за іншу, то тепер він ходив без проблем.

Дівчина з теплотою згадує своїх колег, які допомагали не просто займатися з дітьми, але й виховувати їх. Адже Олі було 22 роки, щойно з університету. Було важко призвичаїтися, а більш досвідчені працівники ніколи не відмовляли у допомозі:

‒ Це колосальний досвід, про жоден із днів я не шкодую, на базі цієї соціальної служби я написала свою дипломну роботу й добре захистила її. Основна ідея дуже проста: чим раніше починаєш займатися з дитиною, тим більшого зможеш досягти. На прикладі чотирирічного хлопчика, який не розмовляв взагалі: завдяки комплексному підходу, тобто навчанню із логопедом, дефектологом, реабілітологом, психологом, він, після року клопіткої праці, у свої 5 років нарешті заговорив.

Треба зрозуміти раз і назавжди, що дуже багато залежить від батьків: є ті, які змирились, а є ті, які риють носом землю для того, аби їхні діти почувалися соціально рівними з іншими.

Ще працюючи у соціальній службі, Ольга почала шукати роботу. Якось їй зателефонував чоловік, представився Ігорем, запитав, чи вміє вона робити масаж. Спочатку дівчину це насторожило, але згодом виявилося, що це насправді перспективна, а головне, добре оплачувана робота в Інституті вертебрології та реабілітації (приватній клініці).

Масаж Ольга називає гарною, але чоловічою справою, мабуть, саме тому всі колеги були чоловіками. Директор Інституту – Ігор багато чому навчив юну дівчину, яка пропрацювала там 3 роки. А потім у Олі раптово відняло ліву руку, робота виявилася надто важкою. Тепер вона сама стала пацієнтом власної клініки. Згадує той жах, коли прокинулася вранці й не відчула власних рухів. Масажі робили сильні, на руці ще довго красувалися величезні синці, безліч уколів, ‒ але рука знову була здоровою. Деякий час сміливиця ще працювала, але потім все одно довелося піти. Та пацієнти не зникли, вони телефонували, приходили на масажі додому, і «сарафанним радіо» переповідали про чудову дівчину, яка має золоті руки.

У цей час і з’явилося дуже багато вільного часу, який дівчина з радістю присвятила рідній театральній студії. Театр, розташований на Контрактовій площі, у невеликому підвальчику, де студія репетирує і практично живе, – рідний дім творчого колективу. Оля разом із Галиною (теж акторкою театру «Данко») самостійно постелили на підлозі ковролін, понаносили із власних домівок безліч потрібних речей, які створюють затишну атмосферу.

А крім всього цього Ольга Костенко грає в театрі «Чайка», ще працює у школі – викладає хореографію дівчаткам у театральному класі Школи мистецтв ім. Вертинського.

Дівчина трохи грає на гітарі. Батьки хотіли, аби опанувала фортепіано, але Ольга обрала інший інструмент.

Дітей, особливо старших, Ольга не просто вчить танцювати, робити якісь хореографічні, рухові, пластичні комбінації, вона навчає їх володіти саме театральною хореографією. Бути впевненими у тому, що роблять, навіть якщо це виходить недосконало, інколи неправильно, але «робити треба так, аби тобі повірили інші, нехай думають, що так було задумано від самого початку».

Вона вимоглива, не змушує знати всю класичну хореографію, але ті рухи, які обирає для постановок, мають бути засвоєні учнями на всі 100%.

Про Університет «Україна»

‒ У моєму житті Університет «Україна» дійсно дуже багато важить. Порівняно з іншими вишами, сюди можна було вступити не тільки тому, що тут менша оплата за навчання, а й тому, що тут було чесніше.

Спочатку подалася було до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Я не була відмінницею, а отже, мала складати іспити. І коли там дізналися, що хочу спробувати вступити на безкоштовне навчання, відразу назвали певну суму грошей, які мала сплатити лише за те, аби бути допущеною до вступних іспитів. І тоді я зрозуміла, що прийшов час подивитися на речі реально.

Зараз у свої 17 років діти розуміють, що треба працювати і заробляти гроші, а я у тому віці знала, що треба вчитися. І більше того, я цього дуже хотіла. Середня освіта – це середина, а треба було дійти до кінця.

Те, що я потрапила до Університету «Україна», було здорово! Скажу про свій курс: ми «вгризалися» в ту науку, яку нам давали. Були лекції, на яких люди стояли – просто не вистачало місць, адже у реабілітологів викладали професори, кандидати наук із Національного університету фізичного виховання і спорту України. І це були люди, до яких прийти непідготовленим було неможливо. Це було соромно, неправильно. Не вивчив ‒ краще тоді взагалі не з’являйся.

Біофізика, біохімія, біомеханіка – це були найулюбленіші предмети. Коли проходили лекції, то було справді чутно, як дзижчить муха, тишу порушував лише шурхіт ручок, які пишуть. З мого курсу вийшло багато гарних реабілітологів: хтось зараз став масажистом, хтось викладає фізичне виховання, хтось працює на приватних підприємствах, але абсолютно кожен є фанатом своєї справи. Це говорить, мабуть, про те, що ми були зрілими людьми, і думали не просто так: «Отримаю якийсь диплом, а там хай буде, як буде», ‒ а справді знали, до чого прагнемо.

Університет «Україна» подарував мені безліч цікавих знайомств. Особливо запали у пам’ять ті студенти, які прийшли до нас після медичного коледжу, училища. У них був зовсім інший погляд на ті чи інші речі. І спілкування, суперечки, передавання інформації, знань одне одному – це те, без чого ми б не стали такими, якими є зараз. Це неймовірні відчуття, адже тоді не було Інтернету, ми користувалися літературою 60-70-х рр., і я розумію, що й сьогодні реабілітологи послуговуються цими доробками. Нічого не змінилося, але ми більше шукали, глибше занурювалися у ті знання, а отже, більше й винесли. Щось скачати з Інтернету ‒ це одне, а просидіти день у бібліотеці – зовсім інше.

Університет «Україна» – це вищий навчальний заклад, який виховав мене, дав змогу жити насиченим студентським життям. Я була старостою своєї групи, отримала тут і виховання, і науку. Змогла відчути відповідальність за себе, так і за інших. Навіть сьогодні маю багато знайомих, до яких можу прийти за порадою. Цих людей я зустріла тут, у стінах свого рідного університету.

Про акторську майстерність

Акторство особисто для мене – це шлях, причому дуже відповідальний. Як будь-яка людина, з акторською грою я знайома з дитинства. Перші віршики, танці, пісеньки, вихід на «маленьку сцену» і художнє спілкування з аудиторією глядачів… Я з творчої родини: моя мама – дирижер-хормейстер, тато грає на акордеоні, і тому батьки мене завжди десь «показували», аби я ще з дитинства зрозуміла, як це: виступати перед іншими людьми, яка це насправді відповідальність. Тому нічого дивного, що, коли на першому курсі до нашої групи завітала директор Центру художньої творчості Наталія Василівна Гаврилюк, я відразу вирішила випробувати себе в акторській майстерності на більш фаховому рівні.

Уже в інституті я зрозуміла, що можу бути спеціалістом за обраним фахом і, не зважаючи на це, займатися ще чимось додатково так само професійно.

Акторство – це моя мрія. На жаль, через якісь матеріальні, соціальні питання люди ставляться до цієї творчості негативно. «Хто? Ким ти хочеш стати? Акторкою? Ні! Це не професія!», – пряма мова моєї мами. І я її дуже добре розумію, бо в цій професії не має місця спокою, стабільності, всьому тому, до чого прагне кожна людина протягом життя. Це заняття, що потребує від тебе максимальних зусиль, постійного нервового напруження.

Акторство – це на межі особистих параметрів своєї краси, статури, голосу, емоцій, почуттів. Це певний шлях, але не пряма дорога, де праворуч і ліворуч є узбіччя, це натягнутий канат, по обидва боки від якого – прірва. Актор обов’язково прагне знайти свого режисера, бо це – та людина, яка вказує на кожний твій наступний крок, і яка знає, де саме той канат найбільш натягнуто. Не втратити такого провідника є першочерговим завданням.

Андрій Лелюх – це мій провідник, мій учитель. Я вже мала нагоду працювати з іншими режисерами, тому вважаю, що Андрій – мій режисер. Я розумію його вже на якомусь батьківському рівні, інколи навіть рух очей може багато про що мені розповісти.

На сцені завжди зароджується нове життя, і роль режисера величезна: він пояснює абсолютно кожен крок, кожен подих актора. Важливо мати особливий зв’язок.

Це нелегкий шлях. Я завжди намагаюся не обманювати людей, які хочуть цим займатися. Прагну бути поряд із тими, хто працює зі мною на одному диханні, хто розуміє, що чим би він не займався, головне це, чи другорядне, все одно воно має виконуватися на високому рівні. Бо якщо ми до чогось причетні, то маємо не просто доторкнутися й піти в інший бік, а робити це наскільки вистачає сил.

Акторство – це взагалі дуже цікавий і об’ємний процес. Він стосується і особистого життя, і дружби, і професійної кар’єри, тобто заповнює всі сфери життя, виховує в людині, яка цим займається, «пробивні» якості. Ти починаєш застосовувати якісь прийоми у повсякденному житті і бачиш ефект на інших людях, які тобою зацікавлюються як особистістю. Це приємно, й, аби досягти цього, можна пройти через будь-які складнощі.

Про театр «Данко»

Спочатку наш театр був таким, як і інші, тобто це були класичні вистави акторів із репліками та мізансценами. Першим нашим спектаклем стала вистава Роберта Тома «Вісім люблячих жінок» у двох діях. Потім ми практикували таку штуку, як показ – це «нарізка», колаж, де містяться невеличкі етюди різних авторів. Студійна робота – це завжди певний експеримент. Ми мали поле для творчих дій. Режисер казав так: хто має змогу і бажання взяти якийсь певний шматочок п’єси будь-якого автора і втілити його у життя – дійте, а я потім виправлю й допоможу. Тобто у нас була можливість спробувати себе в іншій ролі: організувати своїх колег, навчити їх чомусь, сказати через них своє слово. Це перспективна робота, яка дає значний досвід.

За чотири роки звичайний театр перетворився на театр тіней. Ідея з’явилася досить неочікувано. Відомо, що цей жанр є дуже стародавнім. Одного разу, під час чергового художнього показу, перед нами постало завдання обрати полотнище будь-якого художника і розіграти сцену, придумавши до неї початок і кінець.

Нам дісталася картина В. Пукирьова «Нерівний шлюб». Ми разом із Галиною Тихомировою (акторкою театру «Данко») довго думали, як розіграти багате дійство за невеликої кількості акторів. І тоді нам спало на думку відтворити великий екран, для цього й повісили білу тканину.

Етюд починався з того, що тато молодої дівчини, граючи у карти, «пускає за вітром» чималу суму грошей. По тому до нього приходить майбутній наречений – вісімдесятирічний чоловік, який згоден «пробачити» борг, якщо той віддасть за нього свою доньку. Наступна сцена – розмова батька із матір’ю дівчини, аби та сказала Надійці, що вона має вийти заміж. Усю ніч із кімнати чуються ридання. Ранком доньку вбирають у весільну сукню. Потім глядач за екраном бачить дівчину, яка підіймається по сходах, а вже через хвилину шию Надійки обхоплює мотузка, яка рятує від нещасливого сімейного життя. Ось така драматична історія стала початком сходу «Данко» як театру тіней на велику сцену.

Далі методом проб і помилок ми почали всіляко розвивати цю ідею. Просто вмикали світло й починали імпровізувати. Нібито заново винаходили велосипед.

Тіньова робота – це прийом, який не має кордону, зокрема мовного. Він дуже графічний, лаконічний і цим перспективний. Життя дуже швидке, і теперішній глядач, вихований на сучасному кіно, звик до екшену, до мобільної зміни однієї картинки іншою. І перед театром зараз постає серйозна проблема: як зробити так, аби сучасному глядачеві було цікаво. Мені здається, що сам театр має змінитися, по-іншому навчитися жити. І тіньовий формат, мені здається, чудово вписується в культуру XXI ст.

Для мене особисто «Данко» – це родина. Така досить банальна фраза, але більш підходящого слова годі й шукати. Всі ці люди, з якими я пройшла свій шлях, є брати і сестри, а режисер – це наш спільний тато. Ми разом уже багато років, і за цей час хтось виходить заміж, хтось народжує дитинку – наша родина росте. Вже приходить і чоловік, і дитина бігає поруч, нас стає дедалі більше. Як і в будь-якій сім’ї, у нас є багато і доброго, і поганого. Це не прості процеси, звичайно, адже до нових людей важко звикнути, вони перевіряються, хтось залишається, хтось «випадає». Наразі у нас 15 осіб, в основному це вже випускники Університету «Україна», які не можуть лишити акторську діяльність, бо це аж ніяк не гурток, це – стиль життя.

Хочу сказати і про Наталію Василівну Гаврилюк, бо без неї не було б нічого. Це людина, яка завжди допомагає. Велике щастя мати такого керівника. Вона справжня молодчина, бо ми ж у неї не одні – гуртків багато, але вона усюди встигає. Ми ніколи не відчуваємо браку спілкування з нею. Наталія Василівна завжди поруч, і як жінка дуже переживає за нас, майже як за своїх рідних дітей. Ми намагаємося її уберегти, бо вона – наша рідненька людина. Всі моменти, коли нас бачив «світ», – робота саме Наталі Василівни. Вона – чудовий вихователь. Ніколи не опускає руки, що б і хто б не сказав, зробив, її реакція завжди інтелігентна. Весь наш колектив однозначно дуже любить і поважає її.

Ольга КАЛЕНСЬКА,
студентський Медіа-центр Університету «Україна»