Книга відгуків

Чому мені подобається професія соціального працівника

Мені 19 років. У цьому році я закінчила загальноосвітню школу за індивідуальним планом, бо маю інвалідність 1 групи (ДЦП). Я дуже комунікабельна і небайдужа людина. Заняття музикою, англійською мовою, прикладною творчістю і кулінарією допомагають мені розвивати свої здібності і розширювати свої можливості. Я маю багато друзів і знайомих з такими самими проблемами здоров’я, як і у мене. Тому я добре розумію, якої допомоги вони потребують. Спостерігаючи за роботою соціальних працівників, я зрозуміла важливість цієї професії у сучасному суспільстві, де багато людей потребують професійної допомоги у соціалізації. Тому я хотіла б не тільки здобути професію соціального працівника, а й стати справжнім фахівцем.

Деркач Анна
2015 р.

 

Не помилилась у виборі

Коли мене запитують, чому я вирішила стати психологом, моя відповідь однозначна лише в одному — це довга історія. І це дійсно так! З дитинства, будучи допитливою дитиною, мені було цікаво все. Але найбільш надзвичайною і загадковою для мене була сама людина, її вчинки, думки, бажання і можливості. Моє знайомство із психологією почалося з першої поїздки до Німеччини у 10 років.

З нами, дітьми, поїхали і психологи, які супроводжували нас.

Півтора місяці в чужій країні і серед нового оточення спонукали мене до перших серйозних роздумів про людину і її природу. Повернувшись до України, я продовжувала шукати відповіді на хвилюючі питання. І одного дня, коли мені було 12 років, до мене в руки потрапила книга Миколи Наріцина «Ти і я. Я не ти. Бесіди з психологом» — моя перша книга з психології, читання якої я негайно розпочала.

З того моменту я твердо вирішила присвятити своє життя вивченню психології. Моє цілеспрямоване навчання почалося з бізнес-курсів для школярів, де психологія була окремим предметом. Закінчивши їх, я дізналася про «Університет юного психолога» у Київському палаці дітей та юнацтва. Саме там психологія стала для мене не тільки улюбленою наукою, але й улюбленою практичною діяльністю.

Завдяки вкладеній праці наших викладачів на тренінгах та практичних заняттях я усвідомила, що психологія — це ключ до змін у людині, це шлях розвитку її можливостей. Навчаючись в 11 класі, переді мною не стояло питання, яку спеціальність обрати, але стояло питання про ВНЗ. І моїм першим вибором став Київський міжнародний університет, де я провчилася два курси. За цей час я познайомилася з дивовижними практикуючими психологами і психологами-теоретиками, які у нас викладали. Я почала відвідувати психологічні конференції, навчальні програми, майстер-класи. Але, на жаль, з певних причин викладачі почали звільнятися, що призвело до зниження якості освіти. Це дало мені можливість зрозуміти, що освіту творять конкретні особистості. Подальше навчання там стало для мене неможливим, що спричинило появу рішення перейти в інший університет, і мій другий вибір випав на Університет «Україна». І цей вибір для мене став дійсно щасливим, тому що тут я познайомилася з викладачами, які дають безцінні і необхідні знання, діляться своїм практичним досвідом, готують до того, що нас зустріне у практичній діяльності. Завдяки їм міцніє віра в те, що психологія має свою унікальну перспективу розвитку в Україні. І ми, студенти, — частина цієї перспективи.

Повертаючись до питання, чому я обрала професію психолога, відповідь моя така: тому що людина — це найбільш загадкове, унікальне, неймовірно цікаве, що могло тільки виникнути на нашій планеті. Психологія — не просто справа життя. Психологія — це покликання.

Катерина ФАСТОВЕЦЬ, 
студентка 3 курсу Інституту соціальних технологій
(спеціальність «Психологія»)

***

Серед наших випускників Дмитро Олегович Пузіков.

Сьогодні він викладає на кафедрі соціальної роботи і хочеться відзначити, що студенти дуже люблять свого молодого викладача за професіоналізм, людяність, розуміння. Ось як він описує своє навчання в університеті:

«Навчання в університеті докорінно змінило моє життя. Це ж саме сталося з моїми колегами-студентами. Напевно, нашим особистісним змінам посприяла обрана нами спеціальність – «Соціальна робота».

Ми вчилися допомагати іншим людям, і паралельно – допомагали собі. Безумовно, що нашому самовдосконаленню сприяли викладачі, у першу чергу – завідувач кафедри, кандидат педагогічних наук, професор Лідія Тимофіївна Тюптя, зусиллями якої започатковано спеціальність «Соціальна робота», виховано дружній науково-педагогічний колектив кафедри, організовано студентський колектив.

З перших днів моя група жила, як єдина сім’я. Лідія Тимофіївна сказала нам: «Тепер ви всі – одна сім’я, вчіться бути разом, вчіться допомагати та підтримувати один одного». Ми сварилися і мирилися, сходилися і розходилися інтересами та вподобаннями, але завжди трималися гуртом, допомагали один одному. Більшість моїх однокурсників – люди успішні. Серед них є провідні фахівці соціальних служб, менеджери солідних фірм та державні службовці. Нам завжди ніколи, ми можемо не бачитися і не зідзвонюватися місяцями, але варто лише зібратися хоч двом із нас, як розпочинаються безупинні та безкінечні спогади… Якщо мені скажуть, що шість років – це багато, я погоджуся. Але тільки не шість років навчання. Вони промайнули майже непомітно. Правду кажуть, що час, який ми проводимо в роботі, збігає швидко.

І він наче справді полетів, коли з п’ятого курсу я почав працювати на рідній кафедрі соціальної роботи. Можу пишатися тим, що розпочинав свій трудовий шлях із посади лаборанта. Поступово долав сходинки: фахівець, асистент, старший викладач.

Роки роботи на кафедрі змінили мене.

Я став самостійнішим, відповідальнішим, людянішим. І «методичнішим» у роботі: мені подобається не допускати помилок, виконувати завдання своєчасно».

Дмитро Пузіков, 
викладач кафедри соціальної роботи

***

Валерія Ананіч своє бажання допомагати людям втілює не лише у процесі навчання, а й у професійній діяльності.

«Після закінчення школи свій вибір я зробила на користь Університету «Україна», оскільки мені запала в душу спеціальність «Фізична реабілітація». Я ще з дитинства мріяла допомагати людям, саме ця спеціальність й відкриває такі можливості, охоплює і фізичну, і соціальну, і психологічну допомогу.

У мене була найкраща, найвеселіша та найдружніша група, ми завжди були разом та допомагали один одному.

Ось уже й наблизився мій випуск, але я не розлучаюсь із університетом, працюю методистом і викладачем на кафедрі фізичного виховання вже другий рік, та викладаю на кафедрі реабілітації, тихесенько пишу кандидатську дисертацію… та будую плани на майбутнє разом зі своїм, уже рідним Університетом «Україна», сподіваючись, що пройде ще декілька років, і про нас будуть говорити з не меншою повагою, ніж про університети Драгоманова чи Шевченка!».

Валерія Ананіч, 
випускниця спеціальності «Фізична реабілітація»

 

Мій вибір — «Україна»

Визначальною характеристикою статусу конкретно взятої людини як особистості є те, чого вона досягла у своєму житті. При знайомстві, чи при зустрічі з давнім другом, зв’язок із яким не підтримувався більше п’яти—десяти років, найперше, з чого ми починаємо свою розмову, запитуємо, де і ким він працює, або яку професію здобуває на даний момент. Це дає можливість нам визначити цінність нашого співрозмовника: чи підходить він мені, чи варто мені з ним продовжувати дружні взаємовідносини в подальшому житті.

Звичайно, передумовою успішної професійної самореалізації є здобуття вищої освіти. Проте, на жаль, не кожному абітурієнту вдається вступити до престижного державного чи приватного ВНЗ на обрану ним професію. А особливо тим, хто проживає в сільських місцевостях.

Я вступив до Університету «України» у 2004 році на факультет «Соціальних технологій». Власне, до цього я навіть не знав, що існує ВНЗ, який надає можливість здобути вищу освіту людям із обмеженими можливостями. Про це я дізнався в одній із газет, прочитавши статтю, присвячену першому випуску студентів діючого закладу. Ознайомившись у ній із діяльністю цього університету, я поставив собі за мету, хай там що, навчатися саме в «Україні», і розпочав готуватися до вступної кампанії.

Як я вступив до університету? На щастя, мені вдалося вступити за співбесідею, не здаючи екзаменів. Вся правда в тому, що ще навчаючись у випускному класі загальноосвітньої школи, я прийняв участь в акції «Не залишити без уваги жодної дитини», ініціатором якої був Бородянський Центр соціально-психологічної реабілітації населення, постраждалого від аварії на ЧАЕС. Хоч я і не здобув перемоги на цьому заході, однак за участь у ньому працівники Центру написали рекомендацію до Університету «Україна» про прийняття мене за умовами співбесіди. Це стало для мене найбільшою перемогою у житті.

Нині я навчаюсь на VI курсі університету. Обрав заочну форму навчання: мені доводиться далеко їздити і щодня долати таку відстань фізично дуже складно. Тому від стаціонару відмовився відразу. В навчанні підтримую хороші стосунки з викладачами, з повагою ставлюсь до студентів-співгрупників. Паралельно з цим працюю пономарем (помічником священнослужителя) в місцевому приходському храмі. Незважаючи на те, що працюю на безоплатній основі, від своєї роботи отримую задоволення. Також часто публікуюсь у газеті «Університет «Україна». З майбутнім я ще не визначився остаточно, але якого б спрямування не була моя професійна діяльність, вона обов’язково буде тією чи іншою мірою пов’язана з тими знаннями, які я здобуваю на факультеті «Соціальних технологій». Взагалі, мрію працювати з інвалідами, сприяти їхній соціалізації. Не приховуватиму, що і я сам маю ІІІ групу інвалідності, тому розумію ті проблеми, з якими стикається дана категорія населення.

Користуючись нагодою, хочу подякувати в першу чергу Петру Михайловичу Таланчуку за створений ним університет, а також усім викладачам, які мене навчають і навчатимуть у майбутньому. Окрему подяку висловлю Урбану Анатолію Адольфовичу, редактору газети «Університет «Україна» за те, що він не відмовляє мені у публікації моїх статей. Бажаю «Університету «Україна», його Президенту Таланчуку П.М., викладачам та студентам подальшого розквіту в царині наукових звершень.

Коляда Юрій, 
ЗСР—42 (IV—курс), Університет «Україна»